Виховна діяльність | Я частина УкраЇни
Я частина УкраЇни

РІД. РОДОВIД. РОДИНА

Мета: поглибити знання учнiв про родовiд, родину; пробудити пiзнавальнi iнтереси до iсторiї свого родоводу, укрансько нацiї; виховувати почуття гордостi за своїх предкiв, за їхнi надбання; спонукати учнiв до того, щоб вони задумалися над своїм минулим i прийдешнiм.

Обладнання: предмети українського побуту, сiмейнi альбоми.

Епiграф:

«Роде наш красний,

Роде наш славний.

Не цураймося,

А єднаймося,

Бо багато нас є».

Хiд заняття

Ведучий 1.

Гостей дорогих

Ми вiтаємо щиро.

Стрiчаємо з хлiбом,

Любов’ю i миром!

Ведучий 2. Для людей відкрита

Хата наша біла,

Тільки б жодна кривда

В неї не забігла.

Ведучий 1. Хай, добрi люди, щастя вам буде,

Хай буде доля на все роздолля!

Учитель. Добридень, шановна родимо! Нi, я не помилилася, сказавши саме так, бо думаю, що сьогоднiшнє свято — це ще одна сходинка до нашого зближення, до родинного єднання. Ми народилися й живемо на Українi. Тут живуть нащi батьки, тут корiння нашого роду, тут корiнь українського народу, що сягає сивої давнини. І де б ми не були, скрiзь вiдчуваємо поклик рiдної землi, бентежимось аж до слiз, зачувши рiдне слово. Сьогоднi ми з вами ще раз поговоримо про рiд, родовiд, родину і їх мiсце у життi кожного з нас.

(Звучить пiсня «3еленеє жито, зелене...» )

Учитель. Максим Рильськмй у своїх знаменитих «Вечiрнiх розмовах» писав: «Менi, мабуть, нiколи не надокучить нагадувати, що хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього».

Здається, дрiбничка: чи в багатьох сучасних родинах знайдеш на стiнi батькiвськi фотокартки? Зате скільки спiвакiв, футболiстiв, колекцiй рiзноманiтнвх етикеток. Старi фотокартки близьких людей припадають - це у кращому випадку — пилом у безладно напханих альбомах.

Еталоном комфортностi, обличчям сучасної оселi стало колекцiонування кришталю, неужиткового посуду, дорогоцiнних меблiв та iнших коштовностей.

Якби ми берегли свої традицiї, як би збагатилася наша духовна скарбниця, родовiдна пам’ять. Старше поколiння було вельми ощадливим i бережливим. Рiдко знайдеш лiтню жiнку, котра б не приберегла в скринi предмети традицiйного одягу своєї мами чи бабусi. Кожен такий предмет с живим свiдченням про конкретних людей, їхнi iдеали, духовнi орiєнтири.

Але чи ми, молодшi, вмiємо зберiгати хоч би звичайнiсiнькi листи вiд батька-матерi. Нерiдко бачимо, коли на звалищах смiтникiв, у шухлядах гуртожиткiв валяються аркушi з дрiбним рукописом найдорожчих людей. Неповага до листiв певною мiрою характеризує загальву культуру людини. Не вiчнi ж нашi батьки, настане час, коли пам’ять про них залишиться лише в речових спогадах — листах, фотографiях, iнших пам’ятках.

Учениця. Пам’ять родоводу. Це понятгя, менi здається, не обмежується лише вивiшеними на стiнi фотографiями, іменними листами, родовiдними метриками. Вона, родовiдна пам’ять, обiймає всю сферу нашої духовностi — звичаї й обряди, пiснi та iсторичнi перекази, мову, культуру народу. Якщо, скажiмо, на околицi села занепадає iсторична пам’ятка, обнесена фотографiями на стiнi, понiвечена нашою байдужiстю могилка — про яку родову пам’ять можемо вести рiч? Народжується легкодухiсть, а вiдтак — бездушнiсть.

Учитель. Родова пам’ять — явище у традицiйному українському побутi унiкальне. Мало хто вже знає, що в давниву було за обов’язок знати поiменно свiй родовiд вiд п’ятого чи навiть сьомого колiна. Неважко пiдрахувати, скiльки iсторичнмх пращурiв пам’ятали нащадки (128!). А за кожною такою особою стояли цiкавi iсторiї, реальнi подii. Це була природна потреба триматися свого родоводу, оберiгаючи в такий спосiб сiмейнi релiквiї й традицiї та передаючи їх у спадок наступним поколiнням. Тих, хто цурався чи нехтував родовiдною пам’ятгю, називали зневажливо: «Людина без роду-племенi». А маючи намiр породичатися з кимось (засватати дiвчину, просватати хлопця), обов’язково дiзнавалися, якого вiн роду.

Родину можна уявно порiвняти з деревом. І коли воно мiцне, розкiшне, значить, у ньому здорове корiння, стовбур, крона.

Можливо, хтось iз присутнiх хоче розповiсти про свiй родовiд?

(Розповіді учнiв про родовiд.)

Учитель. «З роду в рiд кладе житгя мости, без корiння саду не цвiсти», — спiває у пiснi Нiна Матвiєнко. Родина до родини — народ. Як могутня рiка бере силу з маленьких джерел, так i наша культура збагачується маленькими родинами, сiм’ями. І щоб у нашого українського роду не було переводу треба, щоб рiд з родом родичався. Треба берегти корiння роду кожного. Хто ж його береже? Кого вважаємо берегинею роду?

Учениця. Головною берегинею родини була мати. Її називають святою. Тарас Шевченко писав:

У нашiм раї на землi

Нiчого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Мати народжувала дитину, спiвала їй колисковi пiснi. А колискова пiсня — це святиня, це пiсня материнської любовi, ласки i нiжностi. Лагідний мамин наспiв засiває душу дитини любов’ю до людей, до природи, до всього живого.

«Якби не мамина пiсня, убогим було б наше життя», — сказав один стародавнiй фiлософ.

Учитель. У нас на сьогоднiшньому святi присутнi мами. Дорогi нашi мами, можливо, хтось проспiває нам колискову?

(Колискова пiсня у виконаннi мами.)

Учениця. Я хочу проспiватм колискову пiсню, яка бринить у моєму серцi. Її часто спiвала менi мама.

(Колискова пiсня у виконаннi ученицi.)

Учень. Мама... Заплющ очi i прислухайся, i почуєш мамин голос. Вiн живе в тобi, такий знайомий i рiдний. Навiть коли станеш дорослим, завжди будеш пам’ятати мамин голос, маминi руки, маминi очi.

Учитель. Так, щастя матерi в дiтях. І що тi клопоти, тривоги, коли любов матерi безмежна. У народi кажуть: «Болить у дитини пальчик, у матерi — серце». Мати боронить нас вiд усiх бiд.

(Вiрш «Мати впадає, не спить бiля сина...» .

(Пiсня «Мамина коса».)

Учитель. Берегиня, обереги — нашi давнi й добрi символи. Їхнє корiння сягає глибини столiть. У них закладена мудрiсть народна. А якi обереги родини, родинного затишку вам вiдомi, зберiгаються як пам’ять?

Учень. У нашiй родинi зберiгаються бабусинi рушники. Бабуся розповiдала, що рушник був обличчям оселi, її господинi. Вони прикрашали кожну оселю, навiть найбiднiшу. Мати нанчала доньку: «Тримай хатиночку, як у вiночку, i рушничок на кiлочку. Тримай вiдерця всi чистенькi i води повненькi. Прийдуть зовицi пити водицi, будуть тебе хвалити».

Учениця. У нас також шанують рушник. Цiкаво, що люди вiрили в магiчну силу рушника. Ще в дохристиянськi часи, коли люди вiрили, нiби в дуплах дерев живуть божества, наші предки, щоб задобрити їх, обвiшували рушниками дерева. Ось цей рушник — весiльний. На ньому ставили молодих, котрi одружувалися. На ньому вишитi слова: «На щастя, на долю». І двi обручки. Це рушник моєї прабабусi, створений на Житомирщинi. У вишивцi поєднуються червоний i чорний кольори.

Учень. Пiд час весняних робiт у полi теж не обходилося без рушника i пiснi. Першого дня огляду озимини (на Юрiя) йшли в поле цiлим родом. Попереду йшов батько i нiс на рушнику хлiб-сiль. Мати несла в кошику рiзне частування, накрите рушником. На зеленому полi ставили на рушнику їжу, пригощання. З рушником, що був символом материнської лiбовi, вiдряджали в далеку дорогу батька чи сина. Його дарували, коли проводжали на вiйну, бажаючи щасливого повернення. Рушник полегшував воїнам тугу, зiгрiвав їх пiд час коротких перепочинкiв, а якщо комусь не судилося повернутися, то загиблого героя покривали на полi бою вишитим рушником.

(Звучить «Пiсня про рушник».)

Учениця. А я, коли була в бабусi на Хмельниччинi, бачила пiкну дiжку, що також вважалася домашнiм оберегом. Багато чого можна було позичити чи взяти на тимчасове користування в сусiдiв, а ось пiкну дiжу не можна було виносити з хати. Це була святiсть i недоторканнiсть, бо вона народжувала хлiб. Навiть у роки вiйни, коли люди покидали свої оселi, пiкну дiжу завжди брали з собою.

Учитель. Батьки i діти. Дiти i батьки. Одвiчний клубок, тiсно змотаний у родовiдну спiлку. Протягом столiть наш народ виробив i практикував мудрi моральнi критерiї цiєї неперервностi. Дитина, не засвоївши родовiдних цiнностей, буде зневажливо ставитися до отчого вогнища, батькiвського слова, авторитету старших. Сьогоднi вже багато наплодилося духовних порожнин, втратили основу ввiчливi форми вiтань, зникли з ужитку вияви шляхетностi, притушилося почуття сорому i спiвпереживання. Щоб злiквiдувати їх, мусимо починати з першооснов, з найсвятiшого — з родоводу. Хто ми? Чиїх батькiв дiти?

Першi кроки зроблено: сьогоднi багато з нас усвiдомило, що корiнь роду нашого в Українi. Доля України, її минуле й сучасне стало темою i для творчостi митцiв.

Учениця. Живи мене, моє корiння,

Напитись сили — соку дай.

Я ж як вербиченька розквiтла,

Твоєю силою зростаю.

Мене колишеш ти в колисцi,

Плекаєш парость молоду,

З тобою, зрiсшись воєдино,

Дочкою вдячною зросту.

(Звучить пiсня «Веселка».)

Учитель. Немало оберегiв у нашого роду українського. Розмову про них продовжимо на наступному заняттi. Знати i шанувати їх — наш священний обов’язок. А сьогоднiшнє наше заняття пiдiйшло до кiнця. Дякуємо за увагу.

Приєднані документи:

Я частина України
Дата публікації: 21:37 17.09.2017